Олена Колінько
Я прокидаюся рано. Мене будять гудки потягів на обох вокзалах — Київському та Південному.
Час світанку після четвертої години — це такий собі «ще-не-ранок». Ну, знаєте, бувають адреси, типу Чорновола, 2-а і 2-б. Щось таке, що суто арифметично не вписується між другим і четвертим будинком. Так ось світанок — це «ранок а», окремий час доби, окреме життя зі своїми тихими законами, собачими зграями, біло-сивим повітрям і колючим холодом.
Рівно о 4.18 разом з барвистим гуртом по-спортивному одягнених старшокласників на перон виходить злегка сутулий хлопець. Кутається у темне пальто і ховає вуха в піднятий комір. «Ранок а» миттю накладає на компанію, зазвичай веселу та гамірну, свої чари — і хлопці в набурмосеній тиші минають металеву хвіртку.
Я вже натренована і можу легко відрізнити тих, хто повертається до мене як додому, від тих, які вперше ступають на мої заасфальтовані землі. В очах перших — тепло і полегшення, другі дивляться сторожко й оцінливо.
Очі хлопця у пальті байдужі. Це якось… аж образливо.
…
Повністю оповідання читайте у журналі Однокласник, №10, 2022