Володимир Аренєв
(Уривок)
Анотація
Адам Ламперт – бакалавр Королівської академії, медик і трохи поет – повертається додому. Він ускочив у халепу і потребує батькових книжок. Батько натомість просить супроводжувати його у виправі до гірничого містечка Тарновські Штольні.
Здавалося б, що може бути простіше? Але варто врахувати, що Адамів батько – кат, а дія відбувається в сімнадцятому столітті – у світі, де душі після смерті поміщають у душоміхи.
«Пан малодобрий» – нова історико-фентезійна повість Володимира Аренєва. Захопливий детективний сюжет, вірування й звичаї Європи ХVII століття, а ще – злочинці, можновладці, ченці, купці і, звісно ж, відьма з її котом!
У дитинстві Адам вірив у дива. Бабуся – мамина мама – охоче розповідала йому казки, в яких були чарівні торбинки, балакучі коні та вовки, лукаві дракони і, звісно ж, добрі людці.
Про людців Адась любив слухати найбільше. Він мріяв потрапити до них у пагорби, чи в Підозерне королівство, чи хоча б у Вільшаний край. Навіть знайшов прохід: величеньке дупло біля коренів старої вільхи, що росла край річки, за містом.
Коли батько із сусідом змушені були ту вільху зрубати, щоб розширити дупло і витягти Адася, – малий страшенно перелякався.
Не за власне життя (він і не усвідомив, як сильно ризикував). І не тому, що боявся батькової покари (той завжди казав, що додому роботи не бере).
Адась уявив собі, що це була остання брама до земель, якими нині володіють добрі людці. Зруйнована, вона назавжди роз’єднає два світи, і він, Адась, ніколи більше не зможе потрапити туди, до них. Ніхто не зможе.
Він прокидався серед ночі, вдивлявся у чорноту над собою. Схлипував.
Мати почула – і вирішила (зрештою, цілком слушно), що в малого переляк через ту пригоду. Вона думала, Адась боїться темряви – як нагадування про години, що він пережив, встромившись головою й плечима в дупло, не здатний ані виповзти назад, ані просунутися вперед.
Вона не розуміла. Коли наставала ніч і батько гасив свічки, Адась чув перешіптування. Відчував на собі докірливі погляди. А часом на щоку чи на чоло падала крапля, холодна і солона: хтось плакав, хтось із тих людців, які були на цьому боці, коли батько зрубав вільху. Хтось, хто вже ніколи не зможе повернутися додому.
Він уявляв себе на їхньому місці. Уявляв їхню розгубленість, їхню безпорадність, їхній розпач. І гнів на того, хто позбавив їх домівки.
А з бабусиних казок Адась знав, якими недобрими можуть бути добрі людці.
Зрештою він не витримав і розповів усе мамі.
Думав, вона сміятиметься. І вона таки сміялася – але не з нього, а з його наївності. І обійняла так ніжно, як вміла лише вона.
(Продовження читайте у “Однокласнику”, №2, 2024)
