Златерина Нищеретова
Навіть не знаю, як почати. З того моменту, як ми втратили контакт одне з одним, починати щось про неї взагалі дуже важко. Та, думаю, варто робити, як прийнято, — починати історію з базових, нудних біографічних даних. Що ж, в такому разі, її звали Ейпріл, коли ми познайомилися, їй було шістнадцять, і вона мала темно-золоте волосся, рожеві нігті та оранжевий светр. Сталося це в 1983, коли пісні Майкл Джексон були в кожному плеєрі, а Мадонна 24/7 звучала в кафе та барах. Познайомилися ми з Ейпріл у квітні, коли вона, будучи родом зі Спрінґфілду, з тіткою та двома занадто гучними кузинами переїхали до сусіднього будинку.
Сам я ніколи не був у Спрінґфілді, та кажуть, це гарне місто. Хоча б Ейпріл так казала. Ми ходили разом до школи та були в одному класі мистецтва, розподіляючи думку про нашу вчительку, яка навряд чи багато розуміла в тому, що викладала, змушуючи нас писати тести з теорії, яку обожнювала та хотіла, щоб обожнювали ми теж, але ні в кого це не виходило, тож ми всі були суцільним розчаруванням. Не можу заперечити цьому — ми точно мали забагато життя в собі, ніж очікувалося від підлітків, та по занадто великому мріяли. Та я більше не малюю, в мене навіть не було таланту, я просто любив це. І Ейпріл любила.
Вважайте мене диваком, але вперше Ейпріл привернула мою увагу тим, що майже не фарбувалася. Всі інші мої однокласниці, без перебільшень, розмальовували свої обличчя, ніби персонажі поп-артських коміксів, та я не звинувачував їх, просто Ейпріл заворожувала мене своєю натуральністю та…красою. Окрім ластовиння, що
вона час від часу підробляла на своїх щоках, нічого з дарованої їй Всесвітом вроди не
було змінено чи кореговано. І я обожнював це.
Та друзями ми не були, ні, в нас так і не вийшло стати ближче за звичайних сусідів, але якось Ейпріл ніколи не зникала з мого поля зору. Я бачив, як вона розсувала штори та вітала Сонце, замість автобуса добиралася до школи велосипедом, вешталася коридорами в навушниках, бо не мала друзів, сама снідала в їдальні, завжди залишаючи квасолю на тарілці, зі складнощами трудилася над малюванням бо стверджувала, що була нікчемною в ньому, поверталася додому, вечеряла в своїй кімнаті, потім вкотре перечитувала «Гордість та Упередження», танцювала під Сінді Лопер та, нарешті, лягала спати рівно об одинадцятій, бо саме о цій годині все світло в її домі вимикалося. Десь за годину, Ейпріл знову відчиняла вікно та обережно вилазила на дах, з якого споглядала нічне небо аж до самого світанку. Не знаю як, але я бачив її завжди, де б вона не була, де б не був я. Жаль тільки Ейпріл ніколи не бачила, як я спостерігав за нею, не дивилася на мене, ні, вона ніколи, ніколи не дивилася. Я навіть не пам’ятаю кольору її очей, та якимось чином готовий закластися, що вони були зелені.
(Продовження читайте у “Однокласнику”, №2, 2024)
