Анастасія Ткачук
Я ніколи не бачила живої тітки.
Ця парадоксальна думка вдарила в голову разом із ковтком міцного чаю в траурний день. Минуло рівно сім років з т ого часу, коли батько розбудив мене вдосвіта й ніяково повідомив: «Там у дяді Толі тьотя Єзлавета померла. Я їду на похорон. Ти хочеш зі мною чи залишишся з мамою»
Десятирічній дівчинці, звісно ж, вилазити зрання з теплого ліжечка не захотілося. Тоді я погано зрозуміла, що відбулося, адже смерть траплялася раніше лише в книжках, у «Біблії для дітей», де вона була хоч і жорстокою, але нестрашною для мене.
Тепер я на першому курсі. Читаю Декарта й сумніваюся в усьому. Навіть у «Біблії для дітей».
Утім, існування тітки Єзлавети не викликало ніякого сумніву. Принаймні в межах сущого.
Тітка була цілком трансцедентальною істотою з ідеальною фарфоровою шкірою, чорнющими кучерями й родимкою над губою, як у Мерилін Монро (лише з тією різницею, що тітчина була справжня).
Я не пригадувала жодної розмови з нею. Хоч як я силувалася, не спромоглася згадати, як звучить тітчин голос, а вона часто здіймала бурю, якщо їй не подобалася бодай крихітна деталь на святковому столі. Тітка сварилася навіть на Великдень (за що дід колись висадив її з машини). Але ніколи я не бачила хоча б натяку на злість в очах кольору кави.
…
Повністю оповідання читайте у Однокласнику, №10, 2022