Тетяна Портянко, вихованка ІТА ЮН-ПРЕС КПДЮ
Ранок 24 лютого я не забуду ніколи. Мамі подзвонила бабуся і промовила ці тривожні слова: «Доню, ви як? Почалась війна». Ми спочатку не вірили, бо таке лише може бути уві сні. Ми ж лише вчора повернулись з Херсона, де я брала участь у чемпіонаті України з шашок і виборола звання віце-чемпіонки України… А якби ми там лишились хоча б на один день, що було б тоді?.. Такі думки лунали в моїй голові знову й знову.
Подивившись новини, ми зрозуміли: це не сон. Місто огорнула паніка: в магазинах, на заправках, біля банкоматів було людно. Того дня ми відстояли в черзі за ліками для бабусі 3 години, а як до нас дійшла черга, то вони закінчились…
А коли почали летіти ворожі вертольоти на Гостомель, мама, не вагаючись, зібрала мокрі випрані речі й разом із татом вирушили в дорогу. Ми весь час були на зв’язку з бабусею, гортали новини в телефоні. Мене і нашу кішку Мурзю на задньому сидінні обклали подушками і ковдрами, бо ми проїжджали місця, які на той час обстрілювали.
Ми приїхали в село Гульськ Житомирської області, бабусину хатину, де прожили 3 місяці. Я часто вголос і подумки дякувала моєму прадідусю за цей маленький, але затишний дім, який став для нас надійним прихистком. Якби ж він тільки знав, що нам заподіяли ті, заради кого він у боях за москву мало не залишився без обох ніг, бо сильно їх відморозив…
Повну версію матеріалу читайте у Однокласнику, №1, 2024
