Володимир Ткач
Було це році так 2000 або 2001. Я тоді був у класі другому або третьому, коли на дванадцятибальну систему ми вже перейшли були, але після третього класу ще йшов одразу п’ятий.
Я з нетерпінням чекав на урок математики, коли нам мали оголосити результати контрольної роботи – її я написав без помилок у розрахунках. Я і знайшов усі три завдання ІІ варіанту у дидактичному матеріалі, тричі повторив розв’язок і чотири рази звірився з відповіддю – всюди правильна відповідь!
Якою неприємною несподіванкою був результат оцінки за контрольну – дев’ять балів!
Дев’ять!? Як же так!? Я же ніби розв’язав усе правильно! Навіть кілька разів звірив
— Але ж Ніно Павлівно! Я же все правильно розв’язав!
— Так, сонечку! Але ж я ледве-ледве прочитала те, що ти понаписував! І одразу підійшла до дошки, взяла крейду і почала на ній виводити літери.
— Хто може це прочитати?!!
Той, хто цієї миті знаходився у старовинному коридорі першого поверху нашої школи міг сповна відчути атмосферу уроку математики, на якому вчителька молодших класів жалілася не на неправильні розрахунки, а на некаліграфічно написані літери. Її скаргу, виражену, здавалося, найгучнішим криком у світі ми чули усією школою!
— Знаєте, як араби пишуть в’яззю!? Отак і вся контрольна написана – якби я не знала текст задач, я б взагалі нічого не зрозуміла!!! Я б навіть не здогадалася куди оці твої каракулі читати – зліва направо чи справа наліво?
Клас озирнувся.
— Вас тридцять п’ять учнів! Мені що, на математиці вчити вас букви писати!? Ілля, що ти гигикаєш!? Тебе це теж стосується – вся контрольна червона! Так, правильність розрахунків – це головне, але як я буду цю грузиницю читати!?
Взявши мій зошит з контрольних робіт з математики, Ніна Павлівна підійшла до мене…
Повну версію матеріалу читайте у Однокласнику, №1, 2024
